Дорогі юні друзі, нащадки солдат Великої
Перемоги. Славте і шануйте тих, чий подвиг на фронті і в тилу назавжди
залишиться в світлій пам’яті поколінь. Вивчайте історію Великої Вітчизняної війни, як приклад героїзму, відданості і безмежної
любові народу до своєї Вітчизни. Мир і злагода, упевненість в майбутньому нехай наповнить життя кожного з вас в оновленій добром
Україні.
Вони загинули за Батьківщину
Бурцев Василь Федотович
Желтецький Іван Афанасійович
Лазаренко Антон Афанасійович
Мостобаев Іван Прохорович
Білов Іван
Василенко Віктор
Голетко Іван
Гура Дмитро
Жуковець Микола
Лисяк Іван
Москаленко Володимир
Осадчий Микола
Павлиш Михайло
Пухкало Яків
Самсиков Микола
Скубиш Євген
Тарасюк Михайло
Ткаченко Олександр
Цимбал Олексій
Цуприков Олексій
Чулов Петро
Чумаченко Павло
Чумаченко Сергій
Учасники Великої вітчизняної війни
 Павлиш Микола Дем’янович.
Випускник 1938 року. Початок війни 1941 Павлиш М. Д. зустрів курсантом військово-морської
школи. Під час війни він був рульовим сигнальником на крейсері «Червоний Кавказ», потім «Червона Україна». Коли ворог
підійшов до Севастополя, особовий склад крейсера було списано на берег і сформовано у другий окремий батальйон, а
потім у другий дивізіон дотів і дзотів, де Павлиш М. Д. був командиром дзоту. Під час героїчної оборони Севастополя
дивізіон матросів вів жорстокі бої на підступах до Сапун-гори в районі залізниці Інкерман-Балаклава. Для ворогів цей
район став «долиною смерті». Про мужність і відвагу другого дивізіону є книга Байсака «Матросы идут по земле».
Павлиш М. Д. нагороджений орденом Красной Звезды, медалями «За отвагу», «За победу над Германией». Після демобілізації
в 1946 році Микола Дем’янович повернувся в рідну школу, яку за короткий час перетворив на одну з кращих шкіл міста.
 Фурт Іван Пилипович.
Випускник 1936 року. Він став гордістю не лише школи, а всього, майже мільйонного
рідного міста. Почесний громадянин Кривого Рогу – найвище визнання земляками заслуг Фурта І. П., який у складі
37 армії 3 Українського фронту визволяв Україну та країни західної Європи. Та бої на рідній землі запам’яталися
найбільше. «Могила-Баба», де в повний зріст під зливою куль треба було брати висоту 1187, штурм і оборона КРЕСу,
доки не підійшло підкріплення, бої за Вечірній Кут, Верабове, Мар’янівку…Фурт І. П. нагороджений орденом «Красного
Знамени», орденом «Славы III степени», орденом «За мужество», орденом «Отечественной войны I степени», медалями
«За отвагу», «За победу над Германией», «За освобождение Кривого Рога», «За заслуги перед городом». Мав поранення.
Війну закінчив в Австрії. Працював на відбудові рідного міста.
 Сорока Антоніна Іванівна.
Випускниця 1938 року. В кінці 1942 року добровільно пішла на фронт. Після
закінчення курсів телеграфістів потрапила на західний фронт. Воювала в 158 окремому батальйоні зв’язку 3
Білоруського фронту. Нагороджена орденом «Красной Звезды», медалями «За взятие Кенигсберга», «За победу над
Германией». З 1951 по 1967 рік працювала в СШ №36, з 1967 по 1975 – в СШ №57. Нагороджена медаллю «За доблестный труд».
 Цупріков Олексій Захарович.
Випускник 1941 року. Його життя, як спалах блискавки, яскраве і коротке.
В неповні 18 у 1941 році закінчив з відзнакою школу. 20 червня був випускний вечір а 23 червня Олексій уже їхав до
Мелітопольського авіаційного училища, яке через два місяці було переведене в Новоузенськ, п/с 665/4. Бойових льотчиків
тоді готували швидко. Через кілька місяців Олексій вже воював в небі Новоросійська і Севастополя. Колишній ватажок молоді,
він і воював, як жив. В червні 1942 року прийшов його останній лист, в якому Олексій писав про нагороду. Останній політ
його був над Новоросійськом. Школа зберігає, як безцінну реліквію, атестат Олексія, його численні грамоти, лист з фронту.
Кажуть: «Поки людину пам’ятають, вона живе». То ти з нами, Олексію!
Підпільники
 Василь Федотович Бурцев з перших днів війни – на фронті. Під час відступу потрапив у полон. Втік і згодом дістався
Кривого Рогу. Бурцев В. Ф. до війни був учителем фізкультури і старшим вожатим 36 школи. Його любили і поважали, йому
довіряли, тому саме навколо нього згуртувались народні месники, в основному учні та вчителі 36 школи. Бурцев В. Ф.
влаштувався працювати на станцію Роковата робітником по ремонту залізниці. Він вів спостереження за рухом військових
вантажів і через партизанів Червоногвардійського рудника повідомляв до штабу фронту. Під його керівництвом здійснювались
напади на машини гітлерівців, з метою знищення ворога та захоплення зброї. Зброю переховували на динамітному складі
колишньої шахти «Північна». Підйомник шахти було розібрано, а партизани знали таємний лаз, яким і спускались до складу.
Той знаходився на глибині 30-40 метрів. Там партизани зберігали гвинтівки і навіть два кулемети. За дорученням Бурцева
велась розвідка на віддалених від міста ділянках.
 Рая Лавренко згадувала: «Я одержала складне завдання – треба було добратися до П’ятихатського району і розвідати
угрупування ворога, їх озброєння». Завдання було виконано.
Активну агітаційну роботу серед робітників, зігнаних для відбудови шахти «Центральна» вела Софія Кулик. Вона розповсюджувала
тут звернення Радінформбюро. Варто вказати, що жодна з шахт міста за роки фашистської окупації не стала до ладу.
Софія Кулик і Рая Лавренко надавали першу медичну допомогу пораненим бійцям. Обидві зазнали тортур гестапо. Після звірячих катувань були
відправлені в Германію. Проте Раї вдалось втекти в негоду з криворізького концтабору, а Софія разом з підпільницею Ольгою втекли з вагона
уже в дорозі.
В жовтні 1943 року Радянська Армія почала визволення Криворіжжя. Підпільники сформували загін. На чолі
загону став В. І. Просяник, начальник штабу – Володимир Кащенко, командир першого взводу – Бурцев, а другого – Валявський.
Загін став бойовою групою і приєднався до 595 с/полку, яким командував полковник Куликов. Полковник видав гвинтівки тим,
в кого їх не було і по 60 патронів кожному. Лінія оборони проходила по межі Роковата – Рибасово – Ставки – Цибулькина
балка. Радянські війська разом з загонами Просяника ведуть наступ на селище Шевченка. Селище визволене.
 А тепер бійці займають оборону. З’явилась ворожа авіація. Тяжко поранені Карнашов та Комоза, Галицька, Васильченко.
Убита лікар Колесник. 30 жовтня з самого ранку почався сильний артилерійський та мінометний вогонь. Ворог атакував по
всьому фронту. Боєць Жора Ворона – зв’язківець Бурцева, передав наказ від командування: «Прикрити відхід. Самим
за сигналом відступати в бік Гвардійського і Ленінського рудника». Бурцев подав команду: - Короткими перебіжками! Сам
Бурцев Підвівся для перебіжки і враз був скошений автоматною чергою. Поруч з ним впав і Ваня Лисяк.
залишки взводу
знов залягли, але на них вже йшов танк, бігли автоматники. – Рус! Здавайся!
В цьому бою загинув Просяник.
Кащенко, Валявський, Лісіцин, пізніше воювали в складі десантних військ і також загинули. Загони радянської армії
відійшли на другу лінію оборони між рудником Леніна і Гвардія, де тримали фронт до лютого 1944 року. 22 лютого
1944 року Кривий Ріг було звільнено від фашистів. Вся країна чула гарматний салют на честь визволення нашого міста.
 Ермизин Борис Алексеевич, 1930 года рождения. За участие в боевых действиях подпольщиков в годы фашистской оккупации награжден орденом "За мужество" 3-ей степени, медалями "Защитник Отечества" и "60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945г.г.", нагрудным знаком "Партизан Украины".
Борис Алексеевич вспоминает: " Мы с Алексеем Котько пошли в село Глееватка, встретили наших разведчиков и провели их на 4-ую колонку. В декабре 1943 года я был арестован полицаем Богачевым Г.П. и отправлен в жандармерию. Там меня жестоко били и бросили в концлагерь. Удалось осуществить побег. Со мной были Шура Комисаренко и братья Манько, Петро и Андрей. Андрея поймали, а нам удалось скрыться." Со старшими ребятами Борис Ермизин ходил в села Глееватка, Лозоватка (на места сильных боев в 1941-ом) собирать оружие, которое подпольщики прятали в шахте.
 Петренко Евдокия Алексеевна, 1921 года рождения, выпускница 1939 года
Петренко Евдокия с августа 1943 года принимала активное участие в подпольной работе партизанского отряда под руководством В. Просянника, В Кащенка, В. Бурцева на руднике Сухая Балка. Вместе с другими членами группы: Диденко Г., Лысяком И., Кулик С., Лавренко Р., Вороной Г. собирали медикаменты, оружие, продовольствие. Проводили беседы с жителями рудника. Петренко вспоминает:» Я лично принимала участие по выведению из строя шахтного оборудования ш. Центральная (ныне ш.Юбилейная), которую фашисты пытались восстановить. В период активных военных действий вместе с Диденко Г. перевязывала раненых.
После освобождения города Кривого Рога от фашистов Петренко Е.А. работала учителем в СШ№36, а с 1962 года директором СШ№42. Петренко Е.А. имеет правительственные награды: ордена Знак почета, За мужество, медали Защитнику Отечества, 60лет освобождения Украины, 60 лет Победы в Великой Отечественной войне 1941—1945г.г.,нагрудные знаки Партизан Украины, За заслуги перед городом.
 Диденко Галина Никифоровна, 1921 года рождения, ветеран педагогического труда СШ №36
В конце 1942-го года по предложению электромеханика шахты Лисицына Александра Ивановича, подпольщика со стажем, Диденко стала членом подпольной группы. Ее пригласили на сбор группы, который проходил в вентиляционной трубе возле шахты имени Шильмана. Труба была настолько широкой, что в не можно было зайти только чуть наклонив голову. Здесь Диденко получила свое первое задание: прятать и сохранять оружие, которое доставляли другие члены группы. Приносили винтовки, наганы, гранаты. Оружие приносили ночью, а Галина, которая работала дежурной по подстанции, прятала ее, по указанию Лисицына, под разделительным щитом высокого напряжения. Оружие покрывали изоляционной лентой, затем промасленной бумагой и засыпали песком.
Штаб имел свой радиоприемник. Сообщения из Москвы печатали на листовках, которые распространяли среди молодежи (пишущая машинка была
у Шевченко Нюры). Подпольщики всячески саботировали восстановление шахты: Тянули с ремонтом, с откачкой воды. На октябрь месяц в группу пришло более 5-и десятков человек, и было доставлено много оружия. Оружие и медикаменты перепрятывали также в шахте. Во время активных боевых действий Диденко Галина перевязывала раненых, готовила пищу для подпольщиков. Когда в город пришли советские войска, молодежь и рабочие шахты вступили в их ряды. Младший брат Галины Диденко Федор, к тому времени несовершеннолетний, был зачислен в полковую разведку и дошел до Берлина.
|
